Що робили з інвалідами Великої Вітчизняної Війни в СРСР

Тут ви дізнаєтеся про те, як радянська держава поводилась з понівечиними під час Другої Світової війни радянськими громадянами. У тому числі: солдатами і офіцерами, що підірвали своє здоров’я при захисті країни і тоталітарного радянського режиму.

У Радянському Союзі, на момент закінчення війни і протягом багатьох десятиліть після, не існувало ніякої єдиної програми допомогти інвалідам війни, як ви вже зрозуміли , не існувала навіть така проста річ, як інвалідна коляска. Інвалідів рідко могли хоча б кудись працевлаштувати або якось інакше їм допомогти, пенсія у них була або дуже маленька, або (частіше) її не було зовсім — і ті інваліди, у кого не було жалісливих родичів, були змушені жебрати на вулицях, тихо просячи милостиню біля магазинів і на площах.

Замість того, щоб якось допомогти цим людям, якось їх соціалізувати і дати можливість відчути себе потрібними — радянська влада вирішила просто прибрати їх з очей, геть з міст. У цей час будувалися широкі проспекти з високими будинками і інваліди війни, на думку радянської влади, “псували вигляд соціалістичного щастя”. Прості радянські піонери не повинні бачити і знати правду про війну — її їм розкажуть моложаві тиловики, походивши по школах з “фронтовими байками”, а справжніх ветеранів і героїв, що віддали своє здоров’я, ми приберимо подалі, щоб не псували нам тут вид радянського раю.

Перший масовий вивіз інвалідів війни за межі міста стався в 1949 році і був приурочений до 70-річчя Сталіна. Все було зроблено за заповітами самого великого керманича — “немає людини — немає проблем ”. Інвалідів на саморобних колясочках з підшипниками відловлювали на вулицях і якщо з’ясовувалося, що у людини немає родичів — то його висилали за межі міста. У інвалідів ніхто особливо не питав про бажання кудись їхати, у них відбирали паспорти і солдатські книжки, фактично, переводили у статус в’язнів.

Висилання 1949 року — це тільки одна з найбільш відомих. Насправді інвалідів виловлювали і висилали, починаючи з 1946 року, робили це в сталінські роки і успішно продовжили при Хрущові — в його часи безруких та безногих “жебраків” відловлювали на залізниці.

Інтернати, куди висиляли інвалідів, перебували у відомстві МВС, найбільше нагадували структури ГУЛАГу (знамениті радянські концентраційні табори) — самі установи були закритого типу, там не було ніяких програм реабілітації, за інвалідами, не було належного догляду, і без того мізерний зміст розкрадався персоналом, словом єдиним завданням цих установ було скоріше спровадити “непотрібних людей” в могилу.

Один з мість виселень “непотрібних людей”, був острів Валаам. Взагалі таких місць було десятки, але Валаам став, мабуть, одним з найвідоміших — особливо завдяки тому, що до висланих туди людей приїжджали художники і змогли зробити малюнки — щоб про них залишилася хоч якась пам’ять.

“Відловлених” на вулицях людей по прибуттю на Валаам позбавляли паспортів, солдатських книжок і всіх інших документів, в тому числі і нагородних. Інвалідів посиляли в старих монастирських будівлях, які були практично непридатні для житла — в багатьох будівлях були відсутні дахи, не було електрики, не було лікарів і медсестер. Багато покалічених війною, померли вже в перші місяці перебуванні на острові.

Євген Кузнєцов у книзі “Валаамський зошит” написав такі зворушливі і гіркі рядки:

“Країна Рад карала своїх інвалідів-переможців за їх каліцтва”, за втрату ними сімей, притулку, рідних гнізд, розорених війною. Карала убогістю змісту, самотністю, безвихіддю. Всякий, хто потрапляв на Валаам, миттєво усвідомлював: Ось це все! Далі — тупик. Далі тишина невідомої могили на покинутому монастирському кладовищі.

Читач! Люб’язний мій читачу! Чи зрозуміти нам з Вами сьогодні міру безмежного відчаю горя нездоланного, яке охоплювало цих людей в цю мить, коли вони ступали на землю цю. У в’язниці , в страшному гулагівському таборі, завжди в ув’язненого жевріє надія вийти звідти, знайти свободу, іншу, менш гірке життя. Звідси ж результату не було. Звідси лише в могилу, як засудженого до смерті. Ну, і уявіть собі, що за життя протекло в цих стінах.

Бачив я все це поблизу багато років поспіль. А ось описати важко. Особливо, коли перед уявним поглядом моїм появляються їхні обличчя, очі, руки, їх невимовні посмішки, посмішки істот, ніби вчомусь навік провинившихся, ніби тих, хто просить за щось пробачення. Ні, це неможливо описати. Неможливо, напевно, ще й тому, що при згадці про все це просто зупиняється серце, перехоплює подих і в думках виникає неможлива плутанина, якийсь згусток болю! Вибачте…”

Ось так було на самому ділі.